«У всьому світі ви не знайдете нічого схожого на Петру,— запевнив нас Ісам, коли ми, подолавши 110 кілометрів дороги від Акаби, стали в чергу по квитки. — Ви немов опиняєтеся в іншому часовому вимірі, переноситеся у минуле на тисячі років. Тож цілком закономірно, що 1985 року Петру внесли до списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, а на початку нового тисячоліття — до новітнього переліку «7 чудес світу». 

Щоб потрапити до Петри, потрібно пройти стежкою, яка стиснута з обох боків стрімкими скелями. Блакитне небо видніється лише через вузький просвіт, а промені сонця не потрапляють сюди взагалі. Ця дорога називається каньйоном Сик і має довжину 1200 метрів. 

І ось за поворотом відкривається Ель-Хазне — Скарбниця — монументальна будівля з фасадом, вирубаним у скелі. Величезна і гармонійна, до того ж рожево-червоного кольору — вона відразу приголомшує мандрівника. Вражає також прекрасна збереженість будівлі, висота якої сягає 42 метри.

Химерне переплетення архітектурних стилів свідчить, що тут міг бути і храм стародавніх богів, і усипальниця царів. Про призначення будівлі вчені сперечаються й досі. А «скарбницею» будівлю назвали бедуїни, які вірили, що тут заховані скарби єгипетських фараонів. 

Загалом Петра — це кілька гірських каньйонів, у скелястих стінах яких стародавні жителі вирубували житло. Химерні фасади, витесані з піщанику, та інші будівлі, які прекрасно збереглися, залишаються чудовими пам’ятниками унікальної цивілізації. І хоча призначення більшості приміщень і досі невідоме, вчені та археологи дали їм спрощені назви: скарбниця, гробниця, храм, жертовник тощо.

Немає сумніву лише щодо амфітеатру на 4 тисячі місць, збудованого за часів залежності Петри від Римської імперії в першому і другому століттях нашої ери. 

Побудову міста історики приписують племенам набатеїв, які прийшли сюди з Аравійської пустелі в ІІ столітті до нашої ери. Зіштовхнувшись із греко-римським світом, вони виявилися досить талановитими копіювальниками. І сьогодні, дивлячись на колонади й арки храмів і гробниць, неважко здогадатися, звідки запозичені ці архітектурні фігури. 

У свої найкращі часи Петра стояла на перехресті важливих торгових шляхів. Після довгої дороги пустелею каравани нарешті досягали облаштованої оази серед гір і піску. Тут мандрівники знаходили їжу і воду. Жителі мали з того чималий прибуток. У період розквіту тут проживало до 30 тисяч осіб. 

Петра втратила свою провідну роль у регіоні після землетрусу 363 року, який завдав місту великої шкоди, та після зміни маршруту торгових шляхів. Врешті жителі залишили її. Однак саме занепад і врятував стародавнє місто від зруйнування. І ми маємо можливість милуватися унікальним архітектурним дивом стародавнього світу. 

Довгі століття Петра залишалася легендою, відгуком давніх переказів. І хоча грецькі та римські історики досить детально описали «оазу в пустелі», знайти її не вдавалося. Крім того, місцеві бедуїни ревно приховували місто від чужого ока.

Відкриття кам’яного дива для решти світу відбулося 1812 року. Швейцарець Людвіг Буркгардт мандрував Аравійською пустелею, вивчаючи арабську мову і Коран. Бедуїни настільки перейнялися до нього довірою, що один із них показав йому мертве місто. 

Багато туристів залишаються в Петрі до вечора, аби зустріти тут захід сонця. Червоні гори в променях призахідного сонця залишають незабутні враження на все життя. Петра дуже популярна серед кінематографістів.

Тут знімали такі пригодницькі фільми, як «Індіана Джонс і останній хрестовий похід», «Сіндбад і око тигра», а також мелодрами «Арабські ночі», «Пристрасть у пустелі». 

На виході з цього музею просто неба нам вручили «дипломи». Серед 14 написів різними мовами знаходимо й український текст «Дякуємо за відвідання Петри».